Комунальний заклад освіти
"Середня загальноосвітня школа №81"


Ділимося досвідом

 

Розділи сайту:

 

 

 

 

 

Зміст розділу
 

 

Цікаві статті для вчителів

 

Про неухильне дотримання принципів гарантування свободи педагогічної діяльності вчителя

 

MIHICTEPCTBО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАІНИ

 

№ 1/9-630 від 05 грудня 2014 року

Органам управління освітою

Керівникам інститутів післядипломної
педагогічної освіти

Керівникам методичних кабінетів (центрів)

Керівникам навчальних закладів

Педагогічним працівникам

Про неухильне дотримання
принципів гарантування свободи
педагогічної діяльності вчителя

 

Одним з пріоритетів освітньої політики є дебюрократизація діяльності педагогічних працівників, упровадження органами управління освітою сучасних принципів державно-громадської моделі управління. В умовах, коли Міністерство освіти і науки суттєво скоротило переліки звітності, що подаються з регіонів, обмежило кількість загальнонаціональних заходів, й продовжує лінію на дебюрократизацію, продовжують надходити звернення від вчителів загальноосвітніх навчальних закладів щодо неправомірних вимог з боку керівників навчальних закладів, органів управління освітою, методичних кабінетів (центрів) та інших організацій щодо ведення документації вчителем та примусу до виконання невластивих вчителю функцій.

 

Обов'язки вчителя регламентуються багатьма актами - законами, статутом закладу, правилами внутрішнього трудового розпорядку, посадовими обов'язками тощо. Додаткові обов'язки покладають на педагога класне керівництво, предметна та позакласна діяльність, участь у громадській роботі.

 

При цьому на перешкоді творчій діяльності педагогічного працівника, його зосередженості на виконанні головного функціонального обов'язку і покликання - надання якісних освітніх послуг стоїть переобтяження його введенням усілякої, у багатьох випадках не передбаченої жодним нормативно-правовим актом, письмової звітності, планування та іншої документації. Відтак це поглинає значну кількість сил і часу вчителя, перетворюючи його роботу на механічну рутинну проектно-звітну діяльність, що надмірно контролюється й перевіряється керівниками різних рівнів та інстанцій.

 

Особливо обтяжливих форм така паперотворчість та позаплановий неправомірний контроль набувають наприкінці семестру та навчального року.

 

На підставі викладеного вище, у розвиток положень наказу Міністерства освіти і науки України від 27.05.2014 №648 "Щодо припинення практики створення та вимагання від дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних та позашкільних навчальних закладів документації та звітності, не передбаченої законодавством України", листа Міністерства освіти і науки України від 11.11.2014 №1/9-586 "Щодо здійснення вчителем науково-дослідницької діяльності та пошукової роботи" наполягаємо на неухильному дотриманні принципів педагогічної свободи вчителя.

 

1. Календарне та поурочне планування здійснюється вчителем у довільній формі, у тому числі з використанням друкованих чи електронних джерел тощо. Формат, обсяг, структура, зміст та оформлення календарних планів та поурочних планів-конспектів е індивідуальною справою вчителя. Встановлення універсальних у межах навчального закладу, міста, району чи області стандартів таких документів е неприпустимим. Строки їхнього зберігання вчителем також законодавчо не встановлені, а відтак вчитель самостійно приймає про це рішення.

 

2. Створення, наповнення та зберігання різноманітних порт-фоліо, папок, альбомів тощо з напрацюваннями вчителя на паперових носіях, в тому числі при підготовці його до чергової чи позачергової атестації, участі в конкурсах тощо не належить до передбачених законодавством видів роботи й не може вимагатися від вчителя керівниками навчального закладу, представниками методичних служб чи органів управління освітою.

 

3. Законодавчі та підзаконні акти у сфері освіти надають вчителеві право, а побудова навчальних програм з предметів передбачає можливість перенесення вчителем уроків, збільшення кількості годин на вивчення окремих тем. Відтак, контроль щодо так званого "відхилення" вчителя від календарного планування чи від матеріалів підручника е неправомірним і неприпустимим.

 

4. Вибір форм та методів викладання є винятково прерогативою вчителя й не можуть регламентуватися ні адміністрацією навчального закладу, ні органами управління освітою. Вимоги окремих керівників щодо зведення діяльності педагога до застосування ним лише традиційної класно-урочної форми проведення занять чи застосування тих чи інших методик е неправомірними й вчитель не зобов'язаний їх виконувати.

 

Дотримання цих та інших приписів та принципів сприятиме професійній самореалізації педагогів і, як наслідок, - підвищенню якості освіти.

 

Заступник Міністра  Павло Полянський

 


Здобувати освіту — це не пільга

 

Зовнішнє незалежне оцінювання навчальних досягнень випускників шкіл — це одна з найбільш дискусійних тем в суспільстві за останні роки. Я маю право говорити про незалежне оцінювання якості освіти як людина, освітянин, державний службовець, який був серед ініціаторів розробки і запровадження цієї системи в Україні.

 

За роки роботи в школі я добре засвоїв вади системи традиційного оцінювання й чимало зусиль і часу згодом витратив на те, щоб переконати колег-освітян у тому, що ми маємо запровадити в освіті механізм реалізації відомого положення творця кібернетики Норберта Вінера про те, що «критерії оцінки системи завжди знаходяться поза системою».

 

На жаль, традиційна система оцінювання в школі мала і має низку негативних показників, серед яких «суб'єктивність» — далеко не найгірша характеристика. Досить часто — це першопричина виникнення особистісних конфліктів, душевних травм, зневіри у власних силах і здібностях (перелік можна продовжувати: шкільні психологи можуть навести й інші приклади недолугості традиційної системи оцінювання).

 

Пройшов період експериментів і сьогодні вже стало звичним, що для успішного завершення шкільного навчання та вступу до вищого навчального закладу потрібно пройти незалежне оцінювання. Тому саме час обговорити наступні кроки у розвитку нової системи, але обговорити спокійно, виважено, без «навішування ярликів», збирання підтасованих «фактів» і «статистики».

 

Зазвичай критики тестів, що дозволяють оцінити рівень навчальних досягнень учнів, посилаються на недосконалість цієї системи, наявність помилок в завданнях, неоднозначність відповідей на окремі питання тощо. Однак слід зауважити, що досконалих і абсолютно достовірних систем контролю і оцінки знань не існує. Головне ж досягнення ЗНО — це створення однакових умов для всіх випускників шкіл, які бажають поступити до вищих навчальних закладів. Як оцінила цю систему одна випускниця з невеличкого українського містечка, яка поступила до одного з найпрестижніших столичних вишів: «Жорстко, але справедливо».

 

Найгірше те, що противниками цієї системи стали керівники освітньої галузі. Тому й почали з'являтися «доповнення» до ЗНО у вигляді середнього балу атестату, додаткових балів за підготовчі курси, проведення «творчих» іспитів, співбесід і т.п. Інколи виникає враження, що історики з міністерства не пам'ятають, як у Радянському Союзі з такою ж риторикою, як і нині, неодноразово запроваджували, а потім скасовували врахування середнього балу атестату при вступі до вишів. Причина скасування завжди замовчувалася, проте всі її добре розуміли: корупція з системи вищої освіти «скотилася» до школи.

 

У процесі створення абсолютно нової для України системи оцінювання результатів навчання довелося вирішувати й цілком нові проблеми. Адже в жодному з вищих навчальних закладів України не готували фахівців із розробки тестових завдань і запровадження тестових технологій оцінювання навчальних досягнень випускників школи. А тому ясно, що будь-яка помилка у змісті завдань або не досить вдале управлінське рішення одразу викликали зливу критики, коли під деталі намагалися підвести обґрунтування «суспільної думки» про передчасність і непотрібність запровадження системи незалежного оцінювання. Один з народних депутатів навіть договорився до того, що ЗНО є головною причиною зниження якості загальної середньої освіти.

 

Поняття «якість освіти» ще не знайшло свого чіткого визначення у наукових і управлінських колах та серед громадськості. Якість освіти включає в себе низку найрізноманітніших показників, що переважно спираються на державні стандарти освіти, ресурсне забезпечення освіти, рівень задоволення запитів особистості, суспільства і держави.

 

Проект незалежного оцінювання свого часу розглядався саме як складова частина більш загального проекту «Рівний доступ до якісної освіти». Потрібно мати чітке визначення якості освіти, конкретні параметри, за якими проводиться оцінка якості освіти, і відповідні цифрові показники вказаних параметрів. Одним із способів отримання цифрових показників якості освіти і є система незалежного оцінювання навчальних досягнень учнів, причому ці показники можуть бути подані у такій формі, яка дозволить досить чітко проводити порівняння якості освіти за регіонами, за окремими предметами базового навчального плану, визначати їх відповідність державним стандартам тощо.

 

Ще один важливий наслідок запровадження системи незалежного оцінювання навчальних досягнень учнів полягає в тому, що стає можливим проводити оцінку діяльності кожної школи. Адже сьогодні, оперуючи термінами «хороша школа» чи «погана школа», ми здебільшого користуємося емоційними оцінками. Звичайно ж про школу, яка не має сучасного навчального обладнання і розташована у пристосованому приміщенні, ніхто не скаже, що вона «хороша». Але навіть маючи сучасне обладнання, приміщення і т.п., школа не завжди забезпечує такий результат навчання, який би і випускники, і їхні батьки назвали «хорошим».

 

Та найбільш зацікавленою в існуванні незалежного механізму оцінювання якості освіти є держава.

 

Якщо ми визначимо, яка саме якість освіти може бути забезпечена ресурсами держави, то незалежна оцінка дозволить визначити ефективність використання цих ресурсів. З іншого боку, якщо належної якості освіти школа не забезпечує через те, що держава не виділяє необхідного ресурсного забезпечення, це дозволить громадськості контролювати і відповідні органи державного управління, і повноту та раціональність використання ресурсів.

 

А тепер стосовно подальших кроків у розвитку системи незалежного оцінювання якості освіти.

 

Перше.  Незалежне оцінювання має стати єдиною формою державної підсумкової атестації за курс базової і повної середньої школи. Його результати, у свою чергу, перетворюються на своєрідну «перепустку» до здобуття вищої освіти за рахунок держави на конкурсній основі. Таким чином, випускник школи один раз проходить незалежне оцінювання і не складає повторно випускні та/або вступні іспити. Це повинно бути зафіксовано в освітньому законодавстві, нормативних документах Міністерства освіти і науки України.

 

Слід повернутися до практики видачі документів про освіту (свідоцтва, атестату) лише тим, хто показав через незалежне оцінювання достатній рівень навчальних досягнень. З одного боку, це відновить справедливість терміну  здобуття  базової або повної середньої освіти (адже навряд чи можна вважати освіченою людину, яка у додатку до атестата має лише низькі оцінки). З іншого боку, потрібно відмовитися від практики, започаткованої ще у радянській школі, коли вся відповідальність за результати навчання покладалася на вчителя та адміністрацію школи. Варто, нарешті, чесно визнати, що головна особа, яка відповідає за власні результати навчання — це той, хто навчається. Не запровадивши таких змін у суспільній свідомості, ми ніколи не досягнемо бажаного рівня якості освіти та її престижу. Потрібно, щоб кожен із батьків і дітей знав, що атестат про повну загальну середню освіту не «видається», а «здобувається», здобувається постійною працею, яка дає відповідні якісні результати. Це шлях до подолання найбільш загрозливої кризи сучасності — кризи знань, а у більш широкому розумінні — кризи компетентності.

 

Друге.  Слід поширити практику незалежного оцінювання не лише на випускників шкіл. Незалежне оцінювання має стати нормою основної форми оцінювання в школі — тематичного оцінювання. Школа «пережила» декілька спроб запровадження тематичного оцінювання знань, однак жодного разу ця корисна справа не знаходила свого логічного завершення із-за того, що не було створене відповідне ресурсне забезпечення і кожен вчитель практично на власний розсуд підходив до вирішення цього питання.

 

Третє.  Необхідно вести підготовку фахівців із незалежного оцінювання у вищих педагогічних навчальних закладах. Такі фахівці мають володіти технологіями розробки тестів, їх аналізу, визначення валідності тощо. Це дозволить створити цілком завершену систему незалежного оцінювання, починаючи від добору тестових завдань до їх використання і аналізу отриманих результатів.

 

Четверте.  Має бути створена загальнодержавна інформаційна мережа обліку результатів незалежного оцінювання, через яку можна було б дізнатися про результати роботи кожної школи. Така інформаційна мережа краще за будь-яку «атестацію» надавала б громаді чіткі й зрозумілі показники роботи школи, які можна було б використовувати для аналізу і підготовки пропозицій стосовно прийняття необхідних управлінських рішень.

 

Окрім того, через таку мережу слід поступово запровадити ком'ютерне виконання тестових завдань, щоб уникнути будь-яких спроб суб'єктивного втручання у цей процес. Тоді стануть зайвими ті заходи безпеки й утаємничення, що використовуються сьогодні при підготовці та виконанні тестів. Розробка такої технології комп'ютерного оцінювання — одне з найбільш актуальних і відповідальних завдань Українського центру оцінювання якості освіти.

 

П'яте.  Мають бути значно розширені повноваження Українського центру оцінювання якості освіти. Перш за все, він має бути законодавчо перетворений на незалежний орган виконавчої влади, а його працівники мають набути статусу державних службовців. Центр не повинен підпорядковуватися Міністерству освіти і науки чи бути його підрозділом. Як зразок, можна навести британську Королівську інспекцію освіти, сам статус якої не дозволяє втручатися в її діяльність представ н икам влади чи будь-яким іншим особам.

 

І нарешті, декілька зауважень щодо дискусій навколо того, чи можна через незалежне тестування здійснити якісний набір до вищих навчальних закладів.

 

Я не особливо довіряю різноманітним тестам на встановлення «рівня інтелектуального розвитку дитини» або перевірку міфічного «рівня готовності» до навчання у вищих закладах освіти. Більшість тестів такого характеру, з якими мені вдалося ознайомитися, мають, з одного боку, чітку тенденцію визначення певного рівня загальної ерудиції, а з іншого — при організації відповідної системи тренувань практично будь-яка особа може отримати досить високі показники при виконанні подібних тестів. Найчастіше такі тести мають виражений суб'єктивний характер згідно з «установками» їхніх розробників — тобто з їх допомогою перевірялися ті якості особи, що для тих чи інших авторів у певній часовій і суспільній перспективі здавалися найбільш показовими. Мабуть, саме цим обумовлюється той факт, що у країнах, де ці тести свого часу були досить поширені, поступово або відмовилися від них, або значно зменшили рівень їх застосування. Ще раз підкреслюю: відмовилися від так званих тестів на «рівень інтелекту», а не від тестів, за допомогою яких встановлюється рівень навчальних досягнень особи. Один досить відомий приклад недолугості тестів на IQ: Джордж Буш-молодший при виконанні подібних тестів у старшій школі показав досить невисокий результат, однак успішно здобув вищу освіту і згодом став президентом США.

 

Я цілком погоджуюсь із думкою, що високий рівень навчальних досягнень випускника школи якнайкраще свідчить про ступінь його готовності до здобуття вищої освіти. Адже при правильній організації шкільництва, включаючи науково обґрунтоване визначення змісту освіти, встановлення раціонального співвідношення між різними складовими базового навчального плану, учень оволодіє основами аналізу і синтезу, дедукції та індукції, іншими прийомами розумової діяльності, які потрібні не лише для навчання у вищій школі.

 

Ще одне питання, навколо якого триває дискусія. Це — пільги при вступі до вищого навчального закладу. Нашим законодавцям варто, нарешті, зрозуміти, що не може бути пільг для  здобуття  освіти. Ця система пільг була створена у часи радянської влади (а точніше, в період сталінського правління). На жаль, жодна політична сила в Україні не наважилася відмовитися від цього спадку, чомусь вважаючи, що таким чином забезпечується соціальна справедливість. Якщо мова йде про фахову і якісну вищу освіту, то людина, яка бажає її здобути, має першочергово працювати над власним розвитком, докладати необхідних зусиль для досягнення високого рівня освіти. І вищим проявом соціальної справедливості у питанні здобуття вищої освіти має стати створення системи добору до ВНЗ, яка б орієнтувалася на однакові для всіх абітурієнтів вимоги, була б чіткою і зрозумілою для всіх. До речі, неодноразово в неофіційному спілкуванні працівники вишів підкреслювали, що якість набору була найкращою у перший рік застосування ЗНО, коли поширення різноманітних «пільг» не стало масовим явищем.

 

Головне, щоб оцінка у цій системі не мала суб'єктивного характеру, що можливо забезпечити в наших умовах лише за допомогою незалежного тестування. Альтернативи немає.

 

Григорій Науменко, 

заслужений працівник освіти України, кандидат філософських наук

 


Примусом молодих учителів в школі не утримаєш

 

Станіслав Ніколаєнко,

Голова Громадської Ради освітян і науковців України,

доктор педагогічних наук

 

На одному із останніх засідань уряду прем'єр-міністр Азаров дав доручення міністру освіти і науки Табачнику підготувати пропозиції до законодавства щодо обов'язкового відпрацювання молодими вчителями в школі після закінчення університету. Мовляв, в школі більше 17% працює пенсіонерів та ще є й вакансії до того. Переконаний, що з цього нічого не буде — примусом учителів в школі не утримаєш.

 

  Давайте розберемося, що відбувається з молодими педагогами. Сьогодні ставка молодого вчителя десь 1440 гривень. Прибиральниці — 1147 гривень. Середня по народному господарству — близько 3400 гривень. Житла не має, перспектив його отримати — ніяких! Ось тут і криється відповідь на питання, яке шукає уряд. Тобто уряд шукає не в тому напрямі, де треба.

 

А наскільки реально сьогодні вирішити означені проблеми? Думаю, що реально. Тож заглянемо в недавню історію.

 

За 2005-2007 роки заробітна плата вчителя зросла в три рази! На кінець 2007 року середня зарплата освітянина досягла середньої по народному господарству. Нині вона є нижчою від середньої в економіці майже на 800 гривень! Тож рецепт тут відомий — треба вводити Єдину тарифну сітку в дію у повному обсязі, поновлювати дію ст. 57 Закону «Про освіту». Дивно, що освітянські профспілки про це говорять дуже тихо.

Продовжуємо аналіз. У 2004 році в Україні було 32 тисячі вакансій вчителів. На 1 вересня 2007 року — лише 340! Причина такої позитивної динаміки — в реальній турботі за вчителя. І ще — за згадані три роки в Україні було збудовано майже 160 шкіл, за останні три роки — менше півсотні. Зате закрито в десятки разів більше. У 2007 році педагоги в Україні отримали більше 1,5 тисячі квартир, а в минулому році — в 10 разів менше. Це при тому, що на черзі перебуває більше 20 тисяч педагогів.

 

Що потрібно робити?  Збільшити розмір підйомних молодим вчителям з 5 до 10 окладів, поширити виплату підйомних не тільки на сільські, а й на міські школи,  а також профтехучилища і технікуми. Це мізерна сума для бюджету — десь 100 мільйонів гривень на рік.

 

Слід ввести спеціальну доплату для молодих вчителів на рівні 20-30% від окладу, забезпечити молодь гуртожитками, квартирами… Адже найбільше кидають школу молоді вчителі в перші три роки роботи.

 

Щодо обов'язку молоді відпрацьовувати в школі після навчання.  Така постановка проблеми має під собою підґрунтя. Адже держава затратила великі кошти на майбутніх вчителів. Але діяти треба не дідівськими, а сучасними методами. Доцільним було б  заключати договори  з першокурсниками-педагогами, в яких сторони брали б на себе відповідні зобов'язання. Майбутні вчителі — добросовісно вчитись і працювати, а місцеві органи влади, куди буде направлений вчитель, забезпечити їх нормальною зарплатою, житлом, комунальними послугами та іншим. Тоді буде взаємна вигода, можливість спитати з того, хто порушує договір. Другого не дано.

 

Особливо критичним для молодого вчителя є перший рік роботи.  Знаю це з особистого досвіду. Менше третини вчителів витримують цей період. Тому потрібна справжня допомога і підтримка молоді, а не примус. На часі, певно, запровадження психолого-педагогічного відбору в педуніверситети, відродження батьківського педвсеобучу, оновлення підготовки молодих вчителів. Німецький психолог К.Леонгард виділяв 12 типів характерів особистості. Не всі ці типи людей здатні працювати з дітьми і виховувати їх. Тож відбір абітурієнтів на педагогічні спеціальності за знаннями давно застарів. І досвід Полтавського педуніверситету за часів Івана Зязюна нині є, як ніколи, актуальним.

 

Спроби змусити примусом працювати молодих вчителів, як, до речі, і лікарів, через постанови уряду, укази президента, зміни до законодавства нічого доброго не дадуть! Таке робилося не один раз і успіху не мало. Такі кроки суперечать міжнародним зобов'язанням України, Загальній декларації прав людини.  Адже кожен громадянин, згідно з Конституцією, має право вільно обирати місце проживання та роботу.

 

Щодо  великої кількості пенсіонерів у школах,  вузах і ПТУ. Сам по собі цей факт не є критичним. Добре, що мудрі вчителі можуть передати молоді свої знання та досвід. Друга справа, що літні педагоги, особливо в середній школі, не витримують психологічних навантажень, особливо з боку гіперактивних дітей. Закон дозволяє йти вчителеві на пенсію за вислугою при 25-ти роках педагогічного стажу. Та багато хто цим не користується. Чому? Бо розмір пенсії є принизливим і жити за неї не сила. Тож і змушені наші ветерани з останніх сил працювати, дбаючи за свої сім'ї.

 

Не можна ігнорувати і моральні чинники в діяльності українських педагогів. Бо не тільки хлібом єдиним живе людина. Але коли серед лауреатів цьогорічної державної премії в галузі освіти не має жодного вчителя чи директора школи й незрозумілим є самий принцип відбору нагороджених — то це також не сприяє зростанню авторитету вчителя.

 

Нещодавно я спостерігав на телебаченні за конфліктом між вчителем і дітьми та батьками в одній сільській школі на Хмельниччині. Типова українська сім'я — бідна безробітна мати з гектаром городу, батько за кордоном на заробітках. І таких дітей сиріт чи напівсиріт при живих батьках — сотні тисяч. Дитина віддана сама собі. Бідна вчителька-ветеран мучиться з такими неслухами-учнями. І згадав я тоді дідуся Маркса, який правильно писав:  щоб людина була людяною, їй потрібно створити людські умови життя.  Тож краще не скажеш. Для того, щоб в школі були добрі, людяні вчителі, працювала молодь, були гарні діти — треба, щоб в Україні було людське життя. Над цим слід нам добре задуматись.

 


Почему не престижно быть учителем?

Сегодня большая часть школьных педагогов – пенсионеры или люди предпенсионного возраста. Скорее всего причина коренится в том, что уровень зарплат учителей за последнее десятилетие достиг едва ли не минимального уровня, профессия учителя из почетной превратилась в непрестижную и низкооплачиваемую. В педагогические ВУЗы поступали только те, у кого не было возможности поступить в более престижное учебное заведение, а после окончания ВУЗа работать школьными преподавателями шли лишь те, кто не мог устроиться на другую работу. С каждым годом проблема только усугублялась: с каждым годом количество выпускников, идущих работать в школы, уменьшалось в среднем на десять процентов.

А в то же время именно школа является первоначальной кузницей высококвалифицированных кадров, именно там обучаются и подготавливаются ко взрослой жизни люди, способные изменить к лучшему нашу страну, да и весь мир в целом. А значит просто необходимо как можно скорее укрепить авторитет учителя в глазах школьника, повысить общий престиж школы, усовершенствовать всю систему образования.

Безусловно, наша школьная система давно уже устарела. Она не годится для того, чтобы готовить новые поколения людей к жизни в условиях рынка. Требуются современные образовательные технологии, а для того чтобы их успешно внедрять и использовать и учителя нужны новые. Нынешние учителя просто не смогут справиться с современной техникой, да что там говорить: мало кто из них умеет пользоваться Интернетом, без которого не представляет себе жизнь ни один современный школьник.


Затверджено нове положення про атестацію педагогічних працівників

Про це ідеться у наказі Міністерства освіти № 930 від 06 жовтня 2010 року, зареєстрованому в Міністерстві юстиції 14 грудня 2010 року.

 

Типове положення визначає порядок проведення атестації педагогічних працівників дошкільних, загальноосвітніх, позашкільних, професійно-технічних, вищих навчальних закладів I-II рівнів акредитації незалежно від підпорядкування, типів і форм власності, навчально-методичних (науково-методичних) установ і закладів післядипломної педагогічної освіти, спеціальних установ для дітей, а також педагогічних працівників закладів охорони здоров'я, культури, соціального захисту, інших закладів та установ у штаті яких є педагогічні працівники.

 

Атестація педагогічних працівників навчальних та інших закладів є обов'язковою. Чергова атестація педпрацівників має здійснюватись один раз на п'ять років.

 

Згідно з наказом, Міністерство освіти і науки АР Крим, управління освіти і науки обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій мають забезпечити дотримання вимог Типового положення про атестацію педагогічних працівників.

 

Також, наказом припинено дію попереднього Типового положення про атестацію педагогічних працівників України, затвердженого у 1993 році.

 

ТИПОВЕ ПОЛОЖЕННЯ про атестацію педагогічних працівників дивіться тут >>>.